Читати книгу - "Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України"

…в основі петриківського мистецтва лежить образне сприйняття рідної природи, любов до української землі? Класичними елементами цього орнаменту є рослини, зображення яких, до речі, не використано в жодному з відомих в Україні видів розпису. Орнаментні мотиви, де переважають яскраві, насичені тони, привертають увагу не тільки колоритом, а й надзвичайною цілісністю творчої ідеї. Простота малюнка насправді приховує тривалу й копітку працю митця, котрий точно зображав дрібні деталі картини. Основними мотивами розпису є польові квіти, гілки калини, мальви, півонії, айстри.

Палітра використовуваних у петриківському розписі фарб рясніла найяскравішими, найбільш насиченими кольорами. Кожна господиня прагнула зробити свій будинок найгарнішим, адже побутувала думка, що яскраві, красиві картини є зовнішнім проявом багатства внутрішнього світу людини. Тому мешканців нерозписаних хат вважали людьми неосвіченими й морально убогими, з якими навіть вітатися не варто. Найстаранніших господинь у Петриківці називали «чепурушками». Саме вони передавали навички розпису з покоління в покоління.

Тільки на початку XIX ст. розпис поширився на предмети домашнього вжитку – посуд, скрині, брички. Потреба в подібному декорі спонукала до залучення до малювання всіх членів родини. Згодом селяни почали продавати свої вироби на ярмарках. А оскільки на той час Петриківка була великим торговельним центром, роботи сільських художників зробилися популярними і в інших регіонах України.

Збільшення попиту на петриківські вироби зумовило не тільки збільшення обсягів продукції цього ремесла, а й визначило вищі вимоги до техніки виконання й художнього рівня малюнків. Заняття художнім ремеслом поступово ставало справою найбільш талановитих народних майстрів, які зробили малювання справою свого життя. І вже до початку XX ст. звичайний побутовий декор міцно утвердився як самобутній жанр народного мистецтва.

Наприкінці XIX ст. жителі Петриківки легко освоїла масляні фарби, якими місцеві майстри раніше не користувалися (сьогодні до них додалися акрилові й керамічні). Мистецтво розпису розвивалося, з’являлися нові поєднання кольорів, удосконалювалася техніка, сформувався прошарок професійних живописців, які працювали на замовлення.

…квітки й кетяги калини є основними мотивами декоративного розпису Придніпров’я? В орнаменті можна легко впізнати рожу й півонію, гвоздику й жоржину, айстри й горошок, навіть придорожній будяк – імовірний прообраз славнозвісної петриківської «цибульки» – одного з провідних елементів орнаменту.

…як барвники в петриківському розписі також використовували сажу, крейду, кольорові глини, які розводили яєчним жовтком, молоком, природним вишневим клеєм? Малюнок наносили пензликом із ситнягу, дрібні деталі – пензликом із котячої шерсті, а грона калини – кінчиком пальця.

У ХХ ст., коли в продажу з’явився папір, у Петриківці почали робити так звані «мальовки» – малюнки аніліновими фарбами на тонкому папері, якими прикрашали хати. Провідну роль у цьому відіграла група народних майстрів, які жили й працювали в Києві.

За часів Першої світової, а потім і Громадянської війни та подальшої колективізації петриківський розпис занепав і тільки завдяки старанням місцевого вчителя Олександра Стативи не зник. 1936 р. О. Статива відкрив сільську школу декоративного малювання, викладачем якої стала остання петриківська чепурушка Тетяна Пата. Ця унікальна жінка, не вміючи ані читати, ані писати, навчила тонкощів своєї майстерності багатьох майстрів. Після Другої світової війни один з учнів школи, Федір Панко, створив у селі творче об’єднання «Петриківка», а потім – цех підлакового розпису.

Щоб поглянути на зразки петриківського розпису та познайомитись із майстрами, до села їдуть звідусіль. Навіть за радянських часів, коли обласний центр – Дніпропетровськ – був закритим містом, до Петриківки навідувались іноземці. Зразки славних традицій петриківського розпису представлені в художніх музеях понад 40 країн світу.

Сьогодні 45 майстрів Центру народного мистецтва «Петриківка», заснованого 1991 р., працюють тільки за власними задумами та ескізами. Найбільшим попитом користуються роботи Ніни Турчин, Валентини Деки, Катерини Тимошенко, Андрія Пікуша.

У Петриківці діє музей народної творчості, експозиція якого містить безліч шедеврів: картини, розписані предмети побуту й прикраси. Там також розташовані майстерні, у яких можна не тільки поспостерігати, як працюють художники, а й самому спробувати навчитися що-небудь малювати в петриківському стилі. І звісно, у музеї продають різноманітні сувеніри, а також майстри із задоволенням малюють вітальні листівки й індивідуально розписують прикраси для всіх охочих.

Вишивка – феноменальне явище в художній творчості українського народу. Її витоки сягають глибини віків. Про це свідчать археологічні знахідки й свідчення давніх мандрівників та літописців. Зокрема, грецький історик Геродот, якого нині називають «батьком історії», відзначав у своїх записах, що скіфи прикрашали одяг вишивкою. Важливими свідченнями існування вишивки на території південноукраїнських земель є скіфські «кам’яні баби», на яких чітко позначений орнамент вишивки на вставках, подолах і манжетах одягу.

…на Черкащині було знайдено бляшки з фігурками чоловіків, датовані VІ ст., на яких теж чітко видно орнамент вишивки? Докладні дослідження засвідчили, що орнаменти вишивки скіфів дуже схожі на сучасні орнаменти Нижнього Подніпров’я. Матеріалом для вишивки в той час служили натуральні або пофарбовані нитки льону, конопель, бавовни, шовку, вовни, волосся, а також перли й дорогоцінні камені, намистини й бісер, блискітки, черепашки, золоті та мідні бляшки, монетки.

До сьогодні збереглися фрагментарні зразки давньокиївського вишивання на шкірі та тканині, датовані X–XI ст.

Розвиток вишивки на території України був складовою загальносвітового поступу цього виду декоративно-ужиткового мистецтва. У І тис. до н. е. вишивка